Сьогодні ми поспілкувались з ще одним новачком СК «Дніпро-1», опорним півзахисником, Станіславом Передистим.

– Станіславе, ти у нас вихованець дніпродзержинського, тепер кам`янського футболу. Хто для тебе став першим тренером?

 – Я постійно займався у Миколи Петровича Голіка. Саме він і закладав в мене весь футбольний фундамент, і у першу чергу виховання і розуміння всього, що і як потрібно робити. Те, що мені особливо в ньому подобалося, він постійно казав: «Не кожен з вас стане футболістом, але я хочу зробити так, щоб ви стали порядними людьми». Тому за своє виховання і погляди на життя, я у першу чергу вдячний йому. Для мене він як другий батько, оскільки він провів зі мною все дитинство, і досі ми з ним постійно спілкуємося і підтримаємо хороші відносини.

– Ти граєш на позиції опорника. Це Микола Петрович там тебе побачив, чи вже впродовж кар’єри так склалося?

– Ні, у нього я грав правого півзахисника або під нападаючими. А опорником я став вже в Академії донецького «Шахтаря». Хоча спочатку на оглядинах я там діяв на позиції під нападниками, але потім перевели в опорну зону.

– А в дніпровські школи тебе не запрошували?

– Ні, з тоді ще Дніпропетровська пропозицій не було. Кожен хлопець мріє потрапити в одну з кращих Академій країни – «Динамо», «Шахтаря» або «Дніпра», і мене запросили до «Шахтаря», і потім вже намагався пробитися в футболі у цій команді. Хоча, безумовно, за «Дніпром» завжди слідкував, вболівав з дитинства, ходив на матчі: у себе в Дніпродзержинську вболівав за «Сталь» у Другій лізі, а за «Дніпро» – у Вищій. Ну а сам став вихованцем Академії «Шахтаря».

– Хто був твоїми партнерами по команді в Академії?

– Всі знають Ярослава Ракицького, а крім того, Максим Ковальов, який був в «Зорі», «Іллічівці», а зараз у кропивницькій «Зірці», також Станіслав Мікіцей з «Олександрії», Олександр Касьян, що грав за «Зорю» і «Карпати», а ще перетиналися з колишнім капітаном «Сталі» Максимом Каленчуком, ну і взагалі багато хлопців того випуску зараз виступають у Першій та Другій лігах чемпіонату України.

– З Академії ти цілком логічно потрапив до молодіжних складів «Шахтаря» – виступав за дубль та «Шахтар-3» у Другій лізі. Як вибудовувалася взагалі ієрархія клубу, яка з молодіжок вважалась вищою за рівнем?

– На той час, коли я ще був в Академії, найсильнішим був «Шахтар-2», який виступав у Першій лізі. Там як раз лідерами були Євген Селезньов, Артем Федецький, Ігор Ощипко, Владислав Голопьоров – команда була дуже сильна, а тренував її Микола Іванович Федоренко. Але коли юнацькі команди «Шахтаря» очолили голандські фахівці, то вони вирішили ліквідувати «Шахтар-2», залишивши у Другій лізі «Шахтар-3», а усі найсильніші вже грали за дубль. Отже, коли я випускався, то дублюючий склад був на першому місці, а потім йшов «Шахтар-3», хоча у Другій лізі також була дуже хороша школа футболу, адже виходили проти дорослих чоловіків, які  билися до останнього, адже у кожного сім`ї, їм їх потрібно було годувати.

– Але, якщо ми перенесемося у теперішній час, і подивимось на сучасну Другу лігу, то багато фахівців вважають, що той прогрес у дніпровської молоді, який є, не був би настільки помітним, якщо б вони продовжували грати у першості U-21. А так вони вже зараз опинилися в дорослому футболі, звідси і такий зріст майстерності. Немає тут протиріччя?

– Справа у тому, що теперішня першість U-21 відрізняється від турніру дублерів, який був років 10 тому, адже в той час ще не було штучного обмеження у віці, і за дубль грали значно більше досвідчених футболістів з основного складу. Тоді ти виходив проти «Динамо», а там Мілевський, Рибка, Лисенко, Зозуля і так у кожній команді.

А якщо казати про молодих хлопців з СК «Дніпро-1», то вони сильніше багатьох гравців свого віку, тому і викликаються до юнацьких збірних, а у більшості матчів проти однолітків (в першості U-21 або U-19) вони вже не отримували гідного опору, тому і швидко не прогресували. А зараз у Другій лізі вони виходять проти міцних чоловіків, які заробляють гроші, і звичайно їм тут важче, але вони і краще переходять у дорослий футбол і відповідно зростають у власній майстерності. Тут зовсім інший футбол, ніж у теперішньому дублі – якщо в першості U-21 молодий не побіжить, то у Другій лізі побіжать, ще і як. А про Першу лігу і мова не йде, там все робиться ще швидше. І коли юнак потрапляє до дорослої команди, то з нього вже зовсім інший попит – тут, якщо ти не віддаєшся на полі, тобі вже «пхають» не тільки тренери, а і старші партнери. І звичайно ти починаєш краще адаптуватися до дорослого футболу.

Але ще цікавий факт. Багато хто з дніпровської молоді, вже встиг пограти і у Прем’єр – лізі, і там вони вже багато чому навчилися. І вони зараз доводять, що грали у вишці не випадково, адже хтось міг говорити, що ось, мовляв, хлопцям, просто поталанило – лідери з команди пішли і вони потрапили в основний склад клубу УПЛ, а у нас, наприклад, такого шансу не було. Але це неправильно. Шанс є у всіх, просто хтось їм користується, а хтось – ні. І молодь СК «Дніпро-1» довела ще в УПЛ, що може гідно грати. І зараз вони доводять усім скептикам в Другій лізі, хто говорив, мовляв, вони заграли у Вишці випадково, що це не так, адже подивіться, яке місце займає СК «Дніпро-1» в чемпіонаті, і як команда виступає у Кубку країни. Це доводить і їх гра, і у першу чергу їх відношення та робота.

– У тебе самого був хоча б раз шанс зіграти за основу «Шахтаря»? Не потрапляв в заявку на матч Прем’єр – ліги?

– Ні, в основний склад не пробивався. Але в першу чергу вважаю, що в цьому моя провина, це я десь значить не допрацював і щось зробив не так, тому винити в цьому нікого. Все залежить від тебе самого. Ти сам все доводиш на футбольному полі своєю грою. Якби я на той час краще грав в футбол, то шанс міг би і з’явитися.

– З «Шахтаря» ти пішов у рідну «Сталь».

– Так, хоча спочатку був варіант з донецьким «Олімпіком», який також тоді ще грав у Другій лізі. Я провів за них турнір, який ми виграли, але мій перший тренер – Микола Петрович Голік, тоді працював у «Сталі» і коли він зателефонував і запропонував перейти до складу дніпродзержинців, я вже ні про що не думав і одразу ж погодився.

– «Сталь» тоді постійно займала місця під лідерами Другої ліги. Було завдання повернутися до Першого дивізіону?

– Так, були постійно неподалік від лідерів, але завдання вийти в Першу лігу у них не було. А більше всього запам’ятався самий перший матч за «Сталь», адже приїхав «Шахтар-3», і ми виграли 2:1, а я ще і гол в матчі забив. Програвали 0:1, я відновив рівновагу, а переможний гол ми забили на останній хвилині матчу. Звичайно, таке дуже запам’яталося. В «Сталі» тоді дуже хороший колектив підібрався, дружній.

– А вболівальники, як реагували на хлопця, як кажуть зі «свого двору»? Персональні вболівальники були?

– Персональний вболівальник – це мама. Але вона не приходила на стадіон, точніше я їй не дозволяв приходити. Наскільки я знаю, вона лише один раз приходила, і те, сховалися десь за куточком стадіону, і то, це було коли я приїжджав грати проти «Сталі» за «Шахтар-3». А коли я вже був дома, то вона не ходила на стадіон. Мені дуже важко грати, якщо знаю, що вона на мене дивиться. А взагалі, вболівальника не обдуриш: граєш добре – тебе хвалять, граєш погано – тебе критикують. Потрібно завжди виходити і доводити в першу чергу самому собі, а не якомусь конкуренту, що ти можеш зробити на полі. Я вважаю, що у футболіста головний конкурент – він сам. Є люди, які добре вміють мотивувати, і ти у них навчаєшся. Дивишся на те, як грають інші на твоїй позиції, щось у них переймаєш. Усі люди різні, і у кожного ти можеш чомусь навчитися.

– Тоді скажи, будь ласка, твої основні функції на полі адже опорники бувають різні: ти, як кажуть – «собака», або ти більше розгортаєш атаки, підключаєшся до нападу, або робиш усе це разом?

– Коли ми грали в чвертьфіналі Кубку України за «Нафтовик» проти «Динамо», то після матчу мені телефонували друзі і казали: ти справжній «пітбуль» (сміється). Я виконую багато чорнової роботи…

– Умовно кажучи – Гаттузо, Канкава…

– Так. Але це дуже гучні імена, я не такого рівня, але план такий – багато роботи на полі, яку не завжди усі бачать. Ця робота важка, але вона така і є – хтось на роялі грає, а я його таскаю. Я до цього звик. Але я намагаюся розвиватися, особливо в плані початку атак, творення, адже немає межі досконалості. Таких гравців, які відбирають м’ячі – їх багато. Наприклад, Канте – ще кілька років тому про нього ніхто не чув, але який він робить обсяг роботи, скільки робить перехоплень і від нього багато що залежить.

– А самого тебе вперед тягне? Або в твоєму випадку імпровізація буде покарана?

– Я чудово розумію, що якщо я буду робити на полі те, що не потрібно, то у першу чергу постраждає команда. Опорний півзахисник займає на полі дуже важливу позицію. На мій погляд, якщо атакуючі гравці знають, що у них за спинами все спокійно, то їм простіше тоді йти в обіграш, і реалізовувати власні моменти, оскільки вони знають, що ми позаду підстрахуємо. Якщо ми граємо надійно, то атакуючим гравцям легше розкриватися. А якщо я буду бігти вперед, то невелика помилка і в центрі поля вже буде дірка. І команда може постраждати. Були моменти, коли тягнуло вперед, але прислухався до тренерів, які довго пояснювали, що і як робити. Так, можна підключитися, але не часто.

– Після «Сталі» ти виступав за краматорський «Авангард».

– В «Авангарді» було важко. Там і перехід був непростий. Міг опинитися в «Кримтеплиці», але там щось відбулося, чого я не знаю,  так я і не перейшов в цю команду. А в «Авангарді» деякий час не грав, а якщо грав, то на позиції то правого захисника, то лівого захисника, тобто закривав проблемні позиції. І лише в кінці сезону, коли ми вийшли після стикових матчів у Першу лігу, знову зіграв опорника.

– А от далі був спад. З Першої ліги ти потрапив в першість області. Що трапилось?

– У кожного бувають злету і бувають падіння. Але я не про що не жалкую. Спочатку потрапивши в петриківський «Олімпік» до Володимира Миколайовича Книша, а потім в зачепилівський «Колос» до Сергія Миколайовича Соловйова та Сергія Святославовича Воробея. Вони мені дуже багато допомагали і підказували. І я вважаю, що той спад, який мене привів у першість області, став у подальшому великим плюсом в моєму житті. І якби мені довелося ще раз пройти тим шляхом, я б нічого не змінював, а пройшов би його ще раз.

– Усі фахівці взагалі відзначали, що «Колос», якщо б виступав у Другій лізі, то і там посів би високе місце.

– Так, більше того, можливо я гучно скажу, але ця команда мала б шанси навіть і виграти Другу лігу, адже там велася дуже плідна робота тренерами. І за них усі хлопці повністю викладалися у кожному матчі, як би не було важко.

– З Володимиром Миколайовичем Книшем ти працював ще у Петриківці, тому запрошення від нього в Охтирку можна було передбачити?

– Я взагалі до себе дуже критично ставлюся. Переходячи в «Нафтовик» розумів, що до цього призвела велика праця, але все одно потрібно було постійно доводити все на полі, оскільки до цього я грав в першості області, а тут одразу Перша ліга і всі дивляться звідки ти прийшов.

– Це, як, наприклад, дивляться у паспорт ветеранам, скільки їм років?

– Ну зараз можливо вже так і не дивляться. Скільки вже років Руслану Ротаню? 36? А хто може це сказати по його грі? Для мене це футболіст і людина з великої літери, тому він  досі і бажаний в збірній України. Це завдяки професійному ставленню гравців до себе. Можна бути професіоналом у футболі, але потрібно бути ще і професіоналом в житті. І це можуть підтвердити і Сергій Кравченко, і Володимир Польовий, які зараз грають за СК «Дніпро-1» – в якій вони формі, як вони за собою стежать. Я вже згадував Канте, і в одному інтерв’ю він сказав: «Так, тренування є на полі, але є тренування в самому житті». Тобто, як я буду себе готовити до матчу за межами стадіону чи тренувальної бази. Це режим, їжа, сон і так далі. І насправді це дуже важко контролювати. І от як ти зумієш себе перебороти в звичайному житті, настільки ти зможеш довше затриматися у футболі. Такі футболісти стають кумирами, на них інші тримають рівняння. Є такий приклад, як Слава Шевчук. Він може довго не грати, але коли виходить він тримає свій рівень. Можна казати, що у нього помилки, можливо ні те він десь робить, але те, в якій він знаходиться фізичній формі – просто заслуговує великої поваги.

– На даному етапі твоєї кар’єри ці два роки в «Нафтовику» стали своєрідною вершиною?

– На даному етапі – так. Можна сказати, що виріс за цей час, і у першу чергу тут дякую Володимиру Миколайовичу Книшу, який багато підказував і я до цього прислуховувався.  Але він також багато нервів витратив на все це, але хлопці старалися все виконувати. І ні в якому разі неможна зупинятися, адже життя надає шанс, яким потрібно скористатися і викладатися кожний день. У «Нафтовику» я намагався проживати так, якби кожен день міг стати останнім і я повинен видавати максимум. І я за ці два роки відіграв усі матчі, не пропустивши жодного. Мені важко казати як я грав, адже, знову таки, я критично до себе ставлюся і в своїй грі буду знаходити тільки мінуси, а вже фахівці нехай аналізують в цілому, що і як воно вийшло.

– А Андрій Вікторович Полунін якісь поради давав?

– Працюючи з Андрієм Вікторовичем, з Сергієм Григоровичем Мізіним постійно хотілося доводити, що вони в тобі не помилилися і не дарма взяли нас в команду. Було дуже приємно з ними працювати. І їх похвала після матчів дуже дорого коштувала, адже люди грали за національну збірну і їх футбольний рівень, самі розумієте, дуже високий. Ну а поради більше давав головний тренер команди Володимир Миколайович Книш, який казав що і як робити.

– Після двох років в Охтирці до тебе надійшла пропозиція від СК «Дніпро-1». Як це було?

– Коли вже завершувалась осіння частина чемпіонату зателефонував Дмитро Станіславович Михайленко і запропонував перейти до його команди. Особливо тут думати було і нічого, адже дуже хотілося тут опинитися. Чудово розумію, який мені надається шанс, тому що працювати с такими фахівцями, як тут –  для мене велика честь. І відверто скажу, всередині себе просто кричиш від радості, що опинився  в цій команді, з такими тренерами…

– До того ж поруч із домом…

– Звичайно, адже тепер підтримка родини буде відчуватися постійно.

– Останні три роки ти йдеш одним шляхом із Максимом Біликом. У вас мабуть вже і на полі своя зв’язка виникла?

– Я нещодавно йому казав: «Макс, ти знову зі мною будеш мучитись» (сміємось).  Дійсно, такого ще не було, щоб удруге поспіль з однією людиною переходити з клуба в клуб. Не знаю, як саме так трапилося, але ми дійсно дуже подружилися за цей час, і я дуже радий, що з ним познайомився, і з ним поруч грав і буду ще грати.

– Півфінал Кубка України є додатковою мотивацією? Хоча у цьому році ти вже грав у чвертьфіналі проти «Динамо», так що здивувати тебе буде важко?

– Так, це мотивує, адже тоді не зуміли динамівців пройти.

– А шанси були?       

– Так, були. Запам’яталося те, що вони забили, а ми – ні. Вболівальників багато прийшло, і цікаво було перевірити власні сили на тлі такої команди.

– Ти особисто кому постійно протистояв?

– А у них не було гравця, який постійно грав під нападаючими. В середині поля у них грали Сидорчук і Шепелев, а більше стикалися з Бєсєдіним – він постійно відскакував (сміємося), з Гармашем, з Ярмоленком, оскільки вони постійно мінялися позиціями. Ну і Сидорчук багато підключався, так що проти нього багато доводилося грати. Але все це було дуже цікаво. Це дуже великий стимул, адже дуже хотілося перемогти, оскільки всі розуміли проти якої команди ми граємо. І для міста було велике свято. Ми і так добре виступили, адже дісталися чвертьфіналу, перегравши дві команди УПЛ – «Чорноморець» і «Волинь». Але завжди хочеться більшого. І тепер, коли попереду буде півфінал хочеться у ньому не просто зіграти, а перемогти, показати свій максимум, і максимум всієї команди, адже команда пройшла такий великий непростий шлях до цього матчу в турнірі. Думаю, що нам до снаги буде перемогти.

– А з ким би хотілося зустрітися? З одного боку, мабуть, з «Маріуполем» буде легше, з іншого ти особистий реванш можеш взяти у «Динамо», ну а про «Шахтар» і казати нічого, адже ти їх вихованець.

– А я би не став казати, що з «Маріуполем» буде простіше. Навпаки, для них це також великий шанс вийти в фінал, і вони можуть бути дуже мотивовані, сильніше навіть ніж «Динамо» і «Шахтар». Хоча кияни і донеччани сильніше за іменами, але все одно, все покаже лише гра – хто в ці 90, або 120 хвилин краще готовий. Ті ж «Шахтар», або «Динамо» можуть вийти проти нас, думаючи «та що то за команда», а потім, за ходом гри, вже можуть і не встигнути себе зібрати.

– Ти казав, що особливо не підключаєшся до атаки. Але все ж таки два голи у Першій лізі за «Нафтовик» забив. Як це було?

– Одного разу першим опинився на підбиранні і пробив з-за меж штрафного майданчика, а в іншому взагалі сам не зрозумів, як там опинився (сміється), м’яч випадково до мене потрапив після стандарту, при цьому штрафний виконали невдало, але залишились я і воротар, так і забив. Я читав, що СК «Дніпро-1» мало забиває ударами здалеку, але впевнений, що прийде час і будемо забивати і з-за меж штрафного майданчика. Думаю, що усі це розуміють і працюють над цим.

– Що побажаєш вболівальникам СК «Дніпро-1» у новому році?

– В першу чергу –  усім здоров’я, щоб у кожній сім`ї панувала гармонія і взаєморозуміння. Ну а ми на футбольному полі будемо не зупинятися на досягнутому, а постійно покращувати якість гри і старатися вас радувати перемогами, щоб ви пишалися своєю улюбленою командою, а на стадіон приходило більше глядачів.

Прес-служба СК «Дніпро-1»