Ми продовжуємо знайомити вболівальників із новачками СК «Дніпро-1». Сьогодні ми поспілкувалися із захисником Максимом Біликом, який напередодні підписав контракт із дніпровським клубом на півтора роки.

– Максиме, якщо перший новачок СК «Дніпро-1» Артур Карноза постать в нашому футболі доволі відома, то сьогодні наше з тобою завдання розповісти вболівальникам про футболіста Максима Білика.

– Я не проти (сміється).

– Де ти починав грати в футбол?

– Я народився в Дніпропетровську і перші мої футбольні кроки були у легендарній школі «Дніпро-75», де моїм тренером був Анатолій Усенко.

– О, їх же два брати! У Васильовича, чи Пантелійовича?

– У молодшого – Анатолія Васильовича. Хоча знаю обох. Як і взагалі багатьох ветеранів дніпровського футболу, починаючі з директора школи «Дніпро-75» Валерія Георгійовича Лапшина. Ну а потім, коли вже потрібно було робити якийсь вибір з прицілом на майбутнє, пішов в інтернат, так я і потрапив у ДВУФК.

– Що за чотири роки в інтернаті запам’яталось найбільше всього? Було цікаво, важко?

– Спочатку було нелегко, адже відірвали від дому і це було дуже незвично. Першим у мене тренером там був Віктор Михайлович Ястребов, у якого я займався півроку –  він і набирав нашу групу. А потім нас прийняв Олег Олексійович Саліхов.

– Теперішній адміністратор СК «Дніпро-1»?

– Так, саме він. Він і доводив нашу групу до самого випуску у 2007 році. Можна сказати, що тепер ми зустрілися 10 років потому (сміється). Ми були у нього перший і останній випуск.

– До речі, хлопці з вашого випуску зараз роз’їхалися по всьому світу. Підтримаєте зв’язок? 

– Так. Рома Сахно зараз у Канаді – там працює і грає за команду з Торонто, а Рома Бабак в Австрії, і там грає в першій лізі. Ну, а так з нашого випуску в футболі найбільш розкрився Антон Кича, який пограв у вишці за «Іллічівець», «Олександрію» і «Чорноморець», а зараз вже кілька сезонів виступає за «Геліос». Було ще кілька хлопців, які починали виступи у Другій лізі, але вони через різни обставини, в основному через травми, вже завершили грати.

– В різних джерелах ти вказуєшся то як лівий захисник, то як центральний захисник. Яке твоє основне амплуа, і де тобі комфортніше грати?

– Ще зі школи Анатолій Васильович поставив мене на позицію лівого захисника, оскільки я – шульга, і в інтернаті я також грав зліва у захисті. Тільки коли я приїхав у Литву мене стали пробувати в центрі оборони. І так я у цю роль вжився, що потім, де би я не виступав, мене постійно ставили в центр захисту, але ніяких труднощів мені не складає зіграти і зліва. В Охтирці навіть були випадки, що доводилося на правому фланзі грати.

– А першою твоєю командою став криворізький «Гірник», який виступав у Другій лізі. Як туди потрапив?

– Тоді як раз був останній сезон у Другій лізі, коли ще у команд був ліміт, і обов’язково в заявці на матч повинні були знаходитись гравці не старше 17 років. І нас троє футболістів поїхало в «Гірник» з інтернату, і двоє там лишилося. Фактично, нам просто пощастило, що в той час працювало правіло ліміту, наступного року його вже скасували. З «Гірника» я все ж таки потім пішов, адже на зборах отримав травму і вони взяли іншого 17-річного хлопця, і сенсу там сидіти не було, тому я повернувся до Дніпра, де почав грати за «Дніпро-75», який тільки увійшов до Другої ліги.

– Але кращою школою мабуть для тебе став дубль «Кривбасу», адже ти постійно там грав поруч із досвідченими гравцями з УПЛ?

– Там насправді було багато що цікавого, з командою працювали Сергій Миколайович Мазур і другий тренер Сергій Миколайович Соловйов. І, скажемо так, саме у «Кривбасі» я почав перетворюватися у футболіста. Якщо у Другій лізі особливо нічому не навчали, то у дублі вже конкретно вказували на помилки, говорили, як їх виправляти і саме там, я вважаю, став прогресувати, як футболіст.

– Ти там виступав три сезони. Був шанс зіграти за основу в УПЛ?
– Так, шанс був. Я чотири – п’ять разів потрапляв в заявку основного складу, але на поле мене так і не випускали, і в Прем’єр-лізі я не дебютував.

– А як з’явився варіант з Литвою?

– В «Кривбасі» був тренер-селекціонер Сергій Святославович Воробей, який як раз і поїхав у Литву головним тренером. А у мене вже був такий вік – 21 рік, коли для дубля вже старий, а в основу не пробився, – і він мене запросив в свою литовську команду.

– Чим запам’яталася литовська вища ліга?

– Я би не сказав, що там сильно високий рівень, так можливо перша п’ятірка команд якось окремо виділяється. Але на той час їм було б важко конкурувати з українськими клубами. Хоча зараз туди багато хто їздить, у першу чергу тому що там є фінансова стабільність.

– Я подивився, у вас була непогана команда – ви посіли четверте місце у чемпіонаті.   

– Так, ми завоювали місце в кваліфікації Ліги Європи, але по завершенні сезону президент перестав фінансувати команду на тому ж рівні. Він хотів, щоб вона обов’язково потрапила до трійки призерів, а просто вихід до єврокубків його не влаштував. Хоча можливо у нього просто по бізнесу виникли проблеми, і він повідомив, що залишає тільки литовців в команді.

– І що було далі?

– Повернувся в Україну, зіграв кілька матчів за черкаський «Славутич», узимку провів збори в команді, але так там і не залишився, адже як раз в Черкасах змінився тренер. Приїхав додому, як кажуть, потикався трохи по оглядинах, але ніякої команди так і не знайшов. Поговорив з батьками, і тато сказав: «Синку, давай шукай роботу». І я пішов влаштовуватися на роботу.

– І де працював теперішній захисник СК «Дніпро-1»? (сміємося)

– У паспортному столі.

– Так це ж міліцейська освіта потрібна!?

– А я і закінчив наш дніпровський університет МВС, так що освіта у мене юридична. Поступив туди одразу після ДВУФК, коли пішов грати за «Гірник».

– Важко було і у футбол грати, і навчатися в такому вищі?

– Тоді було простіше, ніж зараз. Я зробив собі вільні відвідування, навіть не знаю, чи є зараз подібне. А тоді брав лист з команди: з «Гірника», потім з «Кривбасу», а далі вже ці папери від мене ніхто в університеті і не вимагав. А коли у мене була можливість, то я приїжджав, щось писав, здавав іспити.

– Тоді тобі потрібно було грати за команду УВС (Дніпропетровськ), яка у той час була однією з найсильніших в області?

– Ні, за неї я як раз і не грав. Мені один приятель сказав, що пішли пограєш на область, мовляв, тобі буде не важко.  Як раз тоді створювалася команда «ВПК-Агро», за яких я і грав півтора роки. Паралельно працював, але потім вже не у паспортному столі, а у департаменті освіти.

– А там ким?

– А там головним фахівцем у відділі вищої освіти. Курирував інститути та університети міста.

– Я так розумію, що по завершенні ігрової кар’єри ти не пропадеш!?

– Будемо надіятись (сміємось). Але, я розраховую ще пограти у футбол. Так я працював і паралельно грав за «ВПК-Агро», з яким становився чемпіоном області, грали в чемпіонаті України серед аматорів. Ну а далі Сергій Миколайович Соловйов прийняв зачепилівський «Колос», і я йому вдячний, що він зателефонував і запросив до своєї команди. Раніше ми працювали у «Кривбасі», плюс він тренував дніпропетровський УВС і бачив мене у першості області, і добре знав мої можливості.

– А якщо порівняти чемпіонат Дніпропетровщини і Харківщини тих сезонів, де було цікавіше, який з чемпіонатів був сильнішим?

– Скажемо так, у Дніпропетровській області було більше сильних команд, але в Харківській було більше грошей (сміється). На Дніпропетровщині завжди було більше цікавих матчів, адже більше команд боролися за чемпіонство, хтось постійно міг вистрілити. А у чемпіонаті Харківщини фактично дві, ну три команди тільки сперечалися за нагороди – це «Колос», ЕТМ і «Локомотив» з Куп’янська. І там ці клуби були більш фінансово забезпечені, і багато що вирішувалося за кулісами, тобто по за межами футбольного поля. У Дніпрі такого не було.

– Я так розумію, що це реверанс на адресу Федерації футболу Дніпропетровської області? (сміємося)

– Можна і так сказати. Отже Сергій Соловйов зателефонував і каже: давай повертайся у футбол. Я відповідаю, що ні, я ж працюю, мені вже не до футболу, а Сергій Миколайович говорить: «Ще встигнеш протерти собі штанці».

– Щоб грати за «Колос», потрібно було мешкати у Зачепилівці?

– Ні, там не потрібно було жити. Ми тренувалися у Дніпрі, оскільки практично всі хлопці звідси, а харків’янам тут знімали житло. Отже, я відповів: «Миколайович. Я подумаю». Але довго я не думав, прийшов до дому і плюнув на все: та скільки того життя, спробую повернутися (сміється). Спочатку ми домовилися, що перші місяці я спробую футбол поєднувати із роботою, мало, що там станеться в клубі і для мене почалося: робота, тренування, робота, тренування, робота… І за два місяці я зрозумів, що довго так триватиме не може. Зрозумів, що з роботою потрібно зав’язувати.

– Тобто, можна перефразувати відомий вислів: якщо робота заважає футболу, то кидають роботу!

– Точно (сміємось). Я подивився, що все стабільно, і вже захотілося назад у футбол повернутися. Так у складі «Колоса» я провів рік в чемпіонаті України серед аматорів і в першості Харківської області.

– А як ти опинився у «Нафтовику»?

– На матчах у Харкові, а там до Охтирки 90 кілометрів, постійно були присутні керівники «Нафтовика» – Андрій Вікторович Полунін та Володимир Миколайович Книш. А вони ж з Сергієм Соловйовим одна інтернатівська бригада. Так вони доволі регулярно переглядали матчі, і узимку зателефонував Володимир Книш та запросив на збори. Я поклав слухавку, а сам думаю про себе, щоб отак з першості області одразу запросити у команди Першої ліги – мабуть якийсь розіграш! Кажуть, що передзвонять, хоча таке «передзвоню» я багато разів вже чув. Але після нового року Володимир Миколайович таки передзвонив, сказав коли збори, що мене очікують і так я опинився в команді. Пройшов два збори, а вже на третьому зі мною підписали контракт.

– За два роки які самі пам`ятні матчі були у Першій лізі?  

– Самий пам’ятний це той, в якому я забив свій перший гол за професійну команду. До цього я хіба що у товариських матчах забивав, або за дубль в Литві, але то я навіть не рахую, там був такий смішний рівень… А так, щоб ти зайшов в Інтернет, і подивився на свій гол – це було вперше.

– З якою командою це сталося?

– Це була гостьова гра із «Сумами» – принципове сумське дербі. Ми вели у рахунку – в кінці першого тайму Влад Войцеховський забив, і у другому таймі на 51-й хвилині той же Войцеховський подав зі штрафного, і я головою забив гол.

– А взагалі ти рідко підключаєшся до атаки, або підключався, але не вдавалося забити?

– Коли був у «Кривбасі», то взагалі якось заведено, що флангові захисники залишаються на стандартах позаду. Інші, думаю, ходять – ну нехай ходять (сміється), особливо мені і не хотілося. В Литві, коли вже почав грати центрального захисника, став підключатися, але не забивав, знову таки, хіба що в дублі, і от в Зачепилівці вже почав постійно підключатися, і став там забивати після кутових, штрафних. А в Першій лізі особливо багато ти і не заб’єш, так просто не дадуть розігнатися, вистрибнути і пробити. Хоча в Охтирці різні моменти були: і зліти, і падіння. Не встиг я підписати контракт, провів лише 6 матчів, як отримав важку травму – хрестоподібні і меніск полетів, після чого 5 місяців лікувався. Вже і різні думки у голову сталі лізти, адже контракт був на рік – до 31 грудня, а по прогнозу я тільки 28 листопада міг вийти на поле. І я міцно взявся за відновлення, багато працював, і в результаті ще встиг зіграти чотири матчі до нового року, і підписати ще один річний контракт.

– Серед обов’язків флангових захисників є вкидання м’яча з ауту. Ти до 11-метрової позначки докинеш?

– Ну до 11-метрової позначки взагалі мало хто докидає, але до воротарського майданчику докину (сміється).

– Тобто стандарт можна награвати?

– Ну, якщо буде високий форвард, то чому б ні? В останні півроку в «Нафтовику», коли вже гравців було небагато, потрібно було атакувати всім, чим тільки можна. І пару раз було, коли після вкидання з ауту забивали голи.

– Буквально сьогодні портал Sport Arena оприлюднив символічну збірну Першої ліги за підсумками першого кола сезону 2017\18, і ти туди потрапив – посів третє місце серед усіх центральних захисників дивізіону. Наскільки для тебе це стало несподіваним, і як взагалі футболісти реагують на подібні журналістські матеріали?

– Звичайно, це дуже приємно. Я навіть не очікував такого результату. Зараз «Нафтовик» у такому стані, що кожного разу, коли виходили на поле, то намагалися чимось допомогти, щось зробити. І під час чемпіонату кілька разів потрапляв до збірної туру, але, що за підсумками півріччя мене ще якось визнають, – це справді було несподівано і дуже приємно.

– Так поступово ми підійшли до твого переходу в СК «Дніпро-1». Як у тебе виник цей варіант продовження кар’єри?

– Насправді, до мене доходили чутки, що можу опинитися в СК «Дніпро-1» ще улітку, коли команда тільки створювалася, але на той час у мене ще був діючий контракт із «Нафтовиком». Тоді як раз розпочалися складнощі у клубі, багато хто пішов з команди, але я залишився допрацьовувати контракт. Працював спокійно, нічого не тримав у голові, і за кілька днів до останнього туру зателефонував Дмитро Станіславович Михайленко і сказав, що бажає бачити мене в команді, і що коли буду у Дніпрі, то під’їхав би на базу поспілкуватися. Ми дограли чемпіонат, я приїхав до дому і наступного дня одразу ж вирушив у Придніпровськ.

– Була інформація, що тобою цікавились і інші клуби. Можеш когось назвати?

– Пропозиції в основному були з за кордону, наприклад, з першої ліги Польщі.

– Ти поспілкувався із головним тренером, які Дмитро Станіславович перед тобою ставить завдання?

– З приводу, що саме він хоче побачити від мене полі, ми ще не спілкувалися, хоча я трохи потренувався з командою. Головне, що була конкретика, коли він говорив, що хоче мене бачити в команді, розповів про завдання перед клубом, сказав, що ми тебе знаємо, як футболіста, стежили за тобою і, мовляв, йди і думай. І вчора я підписав контракт.

– Міг би Максим Білик, три роки тому, сидячі в паспортному столі, представити, що він буде грати на професійному рівні, за команду з Дніпра?

– Ні, тоді я взагалі не мріяв, що зумію зіграти на професійному рівні. Тим більш за команду з рідного міста.

– За кілька місяців ти можеш вийти на поле проти команди УПЛ. Те, що СК «Дніпро-1» зараз вийшов у півфінал Кубка України є додатковим мотиваційним стимулом?

– Звичайно. Дуже хочеться перевірити власні сили на тлі суперника рівня Прем’єр-ліги. Таке не часто трапляється, хоча у цьому році я грав в чвертьфіналі Кубка проти київського «Динамо».

– А в поточному кубковому турнірі ти зіграв матч за «Нафтовик», коли команда поступилася в серії пенальті, але свій 11-метровий те реалізував. Можеш згадати той матч?

– Це було на початку сезону. У Волочиськ добиралися 16 годин на автобусі, і багатьох гравців основи вирішили не брати. В запасі були тільки я з Цюцюрою та голкіпер, а в іншому на поле вийшли ті, хто отримував мало ігрової практики та молодь. І гра для нас непогано складувалася – вели 1:0, потім 2:1, але в кінці самі собі забили – 2:2, а по пенальті програли.

– Ти тоді першим пішов бити пенальті. Ти взагалі є фахівцем в 11-метрових ударах, або це випадковість, що ти пробив?

– Не скажу, що випадковість. Як я вже казав, у минулому розіграшу Кубка України «Нафтовик» дійшов до чвертьфіналу, де грав з київським «Динамо», і ми за тиждень до матчу почали відпрацьовувати пенальті, як раз Володимир Миколайович Книш нас до цього готував, і на цих тренуваннях я постійно забивав, лише одного разу влучив у стійку. При цьому бив постійно в один кут і воротарі хоч стрибали, хоч не стрибали, Валера Юрчук у тому числі, відбити ніхто не міг.

– До речі, СК «Дніпро-1» восени кілька 11-метрових не забив, можливо станеш в команді новим штатним пенальтістом?

– Думаю, все ж таки, у СК «Дніпро-1» є досвідчені хлопці, які самі добре виконують пенальті. Ну а якщо довірять, то спробую (сміється).

– Який собі номер обереш в команді. Цікавився цим питанням?

– Для мене це не принципово і це ще не обговорювали.

– А в «Нафтовику» у тебе який був номер?

– 37-й.

– Так, не дуже популярний.

– На вибір дали, взяв 37-й і побіг під ним.

– Ну і напередодні нового року, що побажаєш вболівальникам тепер вже нової для тебе команди?

– Я знаю по собі, як тут кожен вболівальник з дитинства мріє опинитися в рідній для себе команді. Головне, щоб було здоров’я, і щоб ви були разом з командою постійно, як кажусь і у горі, і у радості. Не так, що сьогодні виграли – молодці, а завтра програли – і все. Головне – здоров’я, віри, а все інше ми зробимо для вас на футбольному полі.

Прес-служба СК «Дніпро-1»