Вогняне перше коло чемпіонату та яскравий дебют Дніпра-1 в єврокубках розкрив цілу низку лідерів нового покоління нашої команди. Одним з ключових гравців дуже швидко став Едуард Сарапій – універсал, що може зіграти як у центрі захисту, так і в півзахисті. Знайомимось ближче з футболістом, який зіграв найбільше хвилин за Дніпро-1 у поточному чемпіонаті. До вашої уваги – повна версія інтерв’ю, яке стало основою для сюжету на нашому YouTube-каналі.

– Як змінилося твоє життя за цей рік?

– Все повернулося в інший бік. В мене з’явилася нова команда, у якій я дуже щасливий; відбулися певні події у житті, яким я радію; нарешті в мене з’явилася дружина – ми дуже довго до цього йшли. Тому цей рік у плані особистого життя був вдалим, а от стосовно нашої країни – це жах.

– Дебют у єврокубках відбувся навіть раніше, ніж у ПЛ. Як ти цей факт сприймаєш і пригадай почуття, коли вперше виходив у міжнародному матчі?

– (посміхається) Дебют був трохи зіпсований розбитим обличчям. Це, можливо, дало мені емоції, які наприкінці гри вилилися у червону картку. Тому дебют був такий трошки змазаний. Навіть уявити собі не міг, що він відбудеться раніше, ніж у Прем’єр-лізі. Ці емоції не передати словами. Ми грали у Кошицях за присутності вболівальників – прийшло багато українців.

– Після програшу у Лізі Європи команда була пригнічена. Наскільки допомогла вийти з того стану перемога над «Динамо»?

– Це найважливіша перемога, тому що вона надала нам натхнення. Ми повірили у себе, і ця гра пішла нам на користь.

– Твій гол і взагалі гра привернули увагу, почали багато говорити. Як сам відчув зміни, що відбулися після того матчу?

– Багато говорили, тому що я є вихованцем «Динамо», багато років провів у Києві – а тут моя дебютна гра і дебютний гол. Я довго до цього йшов. Можу сказати одне: якщо ти мрієш про щось і йдеш до цього, одного разу воно вийде тобі назустріч.

– Якраз з «Динамо» тебе перевели у центр захисту…

– Це не нова позиція для мене. Напевно, у захисті я відіграв більше, ніж в опорній зоні. Тому мені комфортно тут грати та просто діяти поруч з кваліфікованими партнерами, які допомагають.

– Як вдавалося восени зберігати переможну ходу? Після такого виступу маєте тепер вищі амбіції?

– Звичайно. Як кажуть наші тренери, ми вже там, і маємо лише підвищувати свій рівень, жагу до перемог. Всі ми прагнемо неймовірного досягнення, тому тяжко працюємо для цього.

З першого дня зрозумів – це моє!

– Як ти взагалі прийшов до футболу?

– Ми з батьком дивилися гру київського «Динамо», після чого я сказав, що хочу ходити на футбол. І ми прийшли на тренувальну базу «Металурга». Мій рік ще не набирали, тому починав з хлопцями, які були старшими за мене. З першого дня, як потрапив на поле, як мені дали бутси та м’яч, зрозумів: це моє, я хочу грати!

– Хтось з твоєї групи став футболістом?

– Так, звичайно, таких дуже багато. І потім хлопці приходили, і були такі, що кидали грати, а потім поверталися. Гарна школа, гарні тренери. З академії «Металурга» виходять дуже кваліфіковані футболісти.

– Твоїм першим тренером був Юрій Маркін?

– Так, це легенда Запоріжжя! В нього нещодавно був день народження, тож вітаю його.

– Підтримуєте стосунки?

– Не так часто, але коли я приїжджаю до Запоріжжя, завжди відвідую дитячу базу, і ми бачимося.

– Ти доволі швидко перейшов до Києва. Як тебе батьки відпустили з дому у 12 років?

– Спочатку я не хотів їхати. Я – єдина дитина у родині, і у такому віці лишати батьків, рідне місто було дуже складно. Але ми поїхали туди з Ахмедом Алібековим (ми дружили з дитинства, і до Києва нас запросили обох), і я не почувався самотнім. Утім, врешті-решт він там не залишився, і коли батько запитав, залишаюсь я чи ми вертаємося додому, я залишився. Розумів, що це крок вперед, тому не хотів його відкладати.

– До Запоріжжя довелось повернутися після академії. Це було великим розчаруванням?

– Так-так, дуже великим. Десь півроку я був без футболу. Навіть не міг уявити таке раніше. Почувався дуже важко, але мене підтримували батьки та друзі, вони завжди були поруч. Розглядали різні шляхи, які могли допомогти повернутися до футболу. Я дуже вдячний їм за це.

– Як відбувався перезапуск кар’єри у «Таврії-СКІФ»? Чи це все ж був її запуск?

– Скоріше, запуск, тому що у команді були всі дорослі хлопці, легендарні футболісти. Я прийшов у 16 років, і мені було важче, ніж одноліткам у юнацьких змаганнях, адже ця команда грала в обласному та аматорському чемпіонатах. Всі розуміли, що потрібно здобувати результат. Ніхто не буде робити якусь знижку через те, що я молодший. З мене запитували так, як і з інших. Тому цей рік мені дуже допоміг у футбольному плані.

– А як перейшов до «Металурга»?

– З’явився новий клуб. Повністю все змінилося – від керівництва до емблеми клубу. Мене запросили, оскільки я є вихованцем запорізького футболу, і я, звичайно, погодився. Круто, що повернули Запоріждя на професійний рівень.

– У попередніх інтерв’ю ти казав багато теплих слів на адресу Олега Тарана. Яка його роль у твоєму прогресі?

– Він до нас прийшов у другу лігу. Це тренер найвищого рівня, великий професіонал, який був і гарним футболістом, і гарним тренером. Тому в мене не було сумнівів, що він допоможе мені вирости. Так і вийшло. Тренувальні вправи та розмови з ним дуже допомогли.

– Як вважаєш, чому він призначив тебе капітаном команди? Чи це команда обрала тебе?

– Це було його рішення напередодні гри. У другому турі ми приймали «Миколаїв». У роздягальні він сказав, що я буду капітаном, і ніхто не сперечався. Все так і залишилося до завершення чемпіонату. А коли вже переобирали капітана, мене так і залишили. Те його рішення надихнуло мене. У 18 років надягнути капітанську пов’язку у рідному місті – дуже круто.

– Багато запитували тебе раніше і про першу спробу потрапити до «Дніпра-1». Що тоді не склалося?

– Не склався медогляд, так само, як було і в «Динамо». Я повернувся до Запоріжжя та провів чудовий рік у першій лізі. Від того в мене ще більше було бажання повернутися сюди.

– Зараз проблем зі здоров’ям немає?

– Ні, все добре.

Усвідомлюємо, що не маємо запасного варіанту

– Матчі єврокубків – щось особливе для кожного футболіста?

– Так, це інший рівень. Можливо, навіть інший підхід до гри. Ми розуміємо, що не маємо права на помилку. Усі мають бути сконцентрованими на грі, і на кожну наступну виходити тільки заради перемоги. Це турнір навиліт. Це перший рік, коли «Дніпро-1» потрапив до єврокубків, і усі хочуть довести, що ми можемо зробити ще більше кроків вперед.

– Коли прийшло усвідомлення того, що вийти з групи реально?

– Всі вірили ще після першої гри з АЗ. В нас не було проблем з налаштуванням, ми бажали перемог. Навіть попри поразку, ми розуміли, що це, напевно, найскладніша команда нашої групи. Ми грали доволі успішно до пропущеного голу, і були підстави вважати, що далі будемо лише покращувати свою гру.

– За іронією долі «Дніпру-1» знову випав АЕК. З чим будете підходити до нової зустрічі?

– Реванш. Це вже буде інший «Дніпро-1». І налаштований зовсім по-іншому. Це вже не буде перша гра єврокубків. Це найважливіші матчі, і ми усвідомлюємо, що не маємо запасного варіанту на випадок невдачі. Якщо програємо, з євровесною закінчуємо. Тому будемо битися до останнього.

– З огляду на виступ восени багато хто каже, що тепер вже цей АЕК легко пройдемо. Чи не буде це заважати?

– Ні в якому разі. Нехай кажуть, але ми знаємо, до чого готуємося, та яка це сильна команда. Та ж їхня гра з «Динамо» продемонструвала, що АЕК – непростий суперник. Маємо дуже серйозно готуватися. Будуть складні матчі.

– Під час міжнародних матчів відчуваєте підвищену увагу до себе? Усвідомлюєте, що виступ у єврокубках зараз більше, ніж просто футбол?

– Більше глядачів, більше цікавості до матчів. Чемпіонат України не так дивляться, як єврокубки. Це чудова нагода і проявити себе, і клуб, і країну. Футбол дає можливість донести світу інформацію, що коїться у наших містах. Через футбол, через власні ресурси у соцмережах ми намагаємося доносити все це.

– Тебе війна застала на зборах. Які були перші думки, перші дії?

– Моя дружина була на той момент у Харкові, і першою думкою було забрати якомога скоріше її звідти. Батько одразу виїхав за нею і перевіз до Запоріжжя. Без речей, без нічого. А потім вона виїхала до Туреччини.

– Ваші родичі залишаються у Харкові та Запоріжжі?

– Так, і в неї, і в мене. Батьки через роботу не можуть залишити місто, а мати Христини іноді приїжджає до них у гості.

– Що відчувають люди у безпосередній близькості від фронту? Яке в них налаштування?

– Налаштування лише на перемогу. Всі дуже хочуть, щоб скоріше настав мир, щоб нашу крану не чіпали та ми жили власним незалежним життям.

– Ми казали, що за минулий рік в тебе було все. Залишилось лише не до остаточно розкритим питання зі збірною…

– Так, дебют ще почекає, але, думаю, що він відбудеться вже незабаром. Буду для цього все робити, працювати якомога більше. Одна з моїх мрій – грати за збірну. Дуже цього хочу, знаю, як я йшов до цього, і це буде щасливий момент у моєму житті.